Привіт усім!
Сьогодні задумалась над тим, як люди обирають свою професію, в який момент свого життя вони розуміють, що дорога, якою вони рухаються – єдина для них правильна. От Ви, наприклад, пам’ятаєте як потрапили до PR-у? Пам’ятаєте, коли вперше зрозуміли, що ця професія і є Вашим покликанням?
А поки Ви згадуєте, я розкажу про своє знайомство з PR-ом. Воно відбулося на першому курсі університету. Києво-Могилянська Академія, де я навчаюсь, завжди вирізнялася з-поміж інших інститутів своєю незвичайністю. Так, наприклад, студентам-бюджетникам у нас заведено відпрацьовувати 200 годин на рік на користь своєї Alma mater.
Відпрацьовувати студент може будь-де, де знайде підходящу для себе вакансію – в бібліотеці, бухгалтерії, господарському відділі, в приймальні Президента тощо… Тому я, як і всі студенти-першокурсники, подалася на пошуки цікавої для себе вакансії. На початку вересня студентська дошка оголошень просто завалена різноманітними пропозиціями, але мою увагу одразу привернуло оголошення із заголовком «PR-відділ НаУКМА шукає студентів на відпрацювання». Воно привабило мене своєю загадковістю – тоді я ще не здогадувалась, який зміст несе в собі абревіатура PR. Я багато разів чула поєднання цих двох літер, навіть знала, що розшифровується воно - «зв’язки з громадськістю», але суті не розуміла. Саме ж словосполучення «зв’язки з громадськістю» видавалося мені, як людині комунікабельній, доволі цікавим та й решта вимог до успішних кандидатів з оголошення мені підходила. Думала я не довго і вирішила, що такий досвід роботи в будь-якому разі буде для мене кориснішим, аніж, наприклад, миття пробірок на кафедрі хімії :). Тож я написала перше в своєму житті резюме і віднесла його на конкурс.
Відбір довелося пройти досить серйозний – психологічне тестування, спеціальні завдання на «профпридатність» і співбесіда на останок… але мені пощастило вдало пройти всі етапи і потрапити до PR-відділу Могилянки. Саме тут я в повній мірі зрозуміла що таке PR. Нашими головними завданнями було наповнювати сайт Академії; робити щотижневу розсилку для випускників; організовувати найрізноманітніші події в університеті – дні відкритих дверей, круглі столи, семінари, святкування тощо; не залишати без відповіді листи; спілкуватися з абітурієнтами, їхніми батьками та пресою; забезпечувати журналістів інформацією про Академію… роботи було багато і працювати доводилось в режимі постійного авралу та дедлайнів… Багато кому така робота не сподобалось, а мені – дуже :). З того часу все, що я роблю і чого прагну в своєму кар’єрному зростанні пов’язано з PR-ом. Така от історія.
Цікаво, а як розуміння правильності обраного шляху прийшло до Вас?
понеділок, 12 листопада 2007 р.
З чого все почалося
Підписатися на:
Дописати коментарі (Atom)
4 коммент.:
Класна тема - як хто прийшов в PR... Мені здається, мало хто прийшов сюди свідомо, прагнучи зробити кар'єру піарщика ще зі шкільної лави. Насамперед тому, що на шкільній лаві більшість людей просто не знає, що це таке (виняток - мій 6-літній син, він регулярно грається у прес-конференції :) ). Я б ніколи не потрапила в PR, якби моя подруга не зустрічалася з канадійцем, знайомий якого шукав собі двох студенток-асистенток для роботи в офісі. Одного сонячного дня я, в хорошому настрої після захисту курсової, подзвонила у двері квартири на Прорізній. Двері відчинив приємний на вигляд дядечко з вусами, який з широкою усмішкою сказав: "Привіт, я - Любомир Квасниця, відсьогодні ти працюєш у нас." За його плечима побачила світлий офіс, який виявився київським домом Romyr & Associates, першого в Україні PR-агентства. Спочатку я вчилася друкувати на комп'ютері, шукала всіляку інформацію і перекладала тексти. А потім випав шанс зробити проект самостійно. А потім мені сподобалося - і я вирішила зайнятися цим всерйоз :) Мені й досі подобається, так що отой збіг обставин був випадковістю, яка визначила мою професійну долю.
Залишу і свої п'ять копійок. Перший раз я почула словосполучення "зв'язки з громадськістю" із вуст Блейка Керрінгтона (телесеріал "Династія")ще у шкільні роки. Другий раз років через 5, коли довелося шукати роботу після закінчення університету. Тоді зразу ж згадала діловий вигляд Крістел із серіалу, яка очолювала відділ зі зв'язків з громадськістю. Подумала, а чому б і ні. Починати довелося із асистента керівника PR-агенції. Закохалася у професію майже відразу. За рік вирішила податися на програму СІРR. Отож, маю тепер диплом і можливість застосовувати отримані знання та набутий досвід працюючи із професіоналами нашої галузі:)Рада, що обставини склалися саме так, адже знайшла себе швидко, що, по суті, вдається не багатьом.
Чесно кажучи, не можу сказати, що пам’ятаю мить, коли "це" прийшло. так само як і не було якогось поворотного моменту, після якого я усвідомила своє "покликання"... Все відбувалося якось поступово - перехід з журналістики в PR взагалі може бути досить "м’яким" чисто психологічно - просто заглядаєш "на інший бік барикади", і через деякий час розумієш, що там - цікавіше. І стаєш "перебіжчиком". Потім було бажання поміняти свою ще студентську роботу на радіо на щось цікавіше - і так чисто випадково з'явився PR в одній міжнародній організації в Києві. Це були ті часи, коли в наше життя прийшов прес-реліз, але ніхто ще не знач точно, з "чим його їдять", я створювала базу даних преси, якої до цього в організації просто не існувало. Вислуховувала претензії вчорашніх колег по перу до інформації, яку ми повідомляли і вперше усвідомила ці "ножиці" - організація вважала за потрібне повідомляти речі, абсолютно нецікаві пресі, натомість у нас була інформація і персони, які дуже цікавили журналістів, але керівництво не бачило сенсу давати інтерв’ю чи відгукуватися на потреби медіа.
Потім була магістерка все ще з журналістики в Штатах і знайомство...з Ключковською (Ярино, аеропорт в Коламбусі пам"ятаєш?:-)) Ми спочатку не зрозуміли, що співвітчизниці і говорили якийсь час англійською:-). Ярина розповідала про свoє навчання на комунікаціях, це було цікаво, але не більше. Я все ще вірила в криштально чисті медіа :-)
На літню практику потрапила до Секретаріату ООН у відділ Публічної інформації, у підрозділ, який курував інформаційну роботу в усіх миротворчих місіях ООН по всьому світу. Там в той момент дозріли до того, що треба щось міняти в королівстві – дозріли після купи досить комічних і трагічних помилок. Тисячні тиражі брошур для роз’яснення мети введення військ ООН завозилися в якусь африканську країну тільки для того, щоб з’ясувати, що понад 70% населення – неписемні . Великі кошти вбухувалися у відкриття радіостанції ООН в іншій африканській країні, а через якийсь час ставало ясно, що її ніхто не слухає – мовлення велося французькою, тоді як нею говорила тільки еліта, а все населення спілкувалося мовою санго . І найбільше вразили слова-вирок в аналізі причин страшної різні в Руанді і Сребреніці: серед інших причин була названа неефективна комунікація - ООН не зуміла пояснити ні своїх завдань, ні своїх досить обмежених повноважень в країні, створивши у місцевого населення «false safety expectations». Марність цих сподівань ті люди взнали занадто пізно…
Дивовижно було те, що прямо за вікном вирував Манхетен з його кращими PR-агенціями і «дот.комами»… Я написала магістерку про роль публічної інформації в діяльності миротворчих ООН і сама для себе усвідомила силу комунікацій, якщо вони використовуються на благо якоїсь доброї мети…
Втім, я все ще продовжувала вірити у вільні українські медіа. Повернення додому вразило сумним відкриттям: за два роки гайки закрутили серйозно, колеги-журналісти спокійно говорили про проплачені матеріали і про вказівки з Адміністрації тодішнього Президента. Слова Першої поправки до Конституцію США про свободу преси я за два роки я визубрила напам’ять і вирішила, що не готова іти на компроміс з власною совістю, доки не побачу таку ж повагу до вільної преси в рідній країні. Отож, я постала перед вибором, а вибір був невеликим – залишався PR. Так ніби випадково, ніби і не зовсім з власної волі, я прийшла в PR, про що жодного разу не пошкодувала :-).
P.S. Сорті за емоційний і занадто персоналізований пост. Щось спогади наринули :-)
Дописати коментар