понеділок, 12 листопада 2007 р.

З чого все почалося

Привіт усім!

Сьогодні задумалась над тим, як люди обирають свою професію, в який момент свого життя вони розуміють, що дорога, якою вони рухаються – єдина для них правильна. От Ви, наприклад, пам’ятаєте як потрапили до PR-у? Пам’ятаєте, коли вперше зрозуміли, що ця професія і є Вашим покликанням?

А поки Ви згадуєте, я розкажу про своє знайомство з PR-ом. Воно відбулося на першому курсі університету. Києво-Могилянська Академія, де я навчаюсь, завжди вирізнялася з-поміж інших інститутів своєю незвичайністю. Так, наприклад, студентам-бюджетникам у нас заведено відпрацьовувати 200 годин на рік на користь своєї Alma mater.

Відпрацьовувати студент може будь-де, де знайде підходящу для себе вакансію – в бібліотеці, бухгалтерії, господарському відділі, в приймальні Президента тощо… Тому я, як і всі студенти-першокурсники, подалася на пошуки цікавої для себе вакансії. На початку вересня студентська дошка оголошень просто завалена різноманітними пропозиціями, але мою увагу одразу привернуло оголошення із заголовком «PR-відділ НаУКМА шукає студентів на відпрацювання». Воно привабило мене своєю загадковістю – тоді я ще не здогадувалась, який зміст несе в собі абревіатура PR. Я багато разів чула поєднання цих двох літер, навіть знала, що розшифровується воно - «зв’язки з громадськістю», але суті не розуміла. Саме ж словосполучення «зв’язки з громадськістю» видавалося мені, як людині комунікабельній, доволі цікавим та й решта вимог до успішних кандидатів з оголошення мені підходила. Думала я не довго і вирішила, що такий досвід роботи в будь-якому разі буде для мене кориснішим, аніж, наприклад, миття пробірок на кафедрі хімії :). Тож я написала перше в своєму житті резюме і віднесла його на конкурс.

Відбір довелося пройти досить серйозний – психологічне тестування, спеціальні завдання на «профпридатність» і співбесіда на останок… але мені пощастило вдало пройти всі етапи і потрапити до PR-відділу Могилянки. Саме тут я в повній мірі зрозуміла що таке PR. Нашими головними завданнями було наповнювати сайт Академії; робити щотижневу розсилку для випускників; організовувати найрізноманітніші події в університеті – дні відкритих дверей, круглі столи, семінари, святкування тощо; не залишати без відповіді листи; спілкуватися з абітурієнтами, їхніми батьками та пресою; забезпечувати журналістів інформацією про Академію… роботи було багато і працювати доводилось в режимі постійного авралу та дедлайнів… Багато кому така робота не сподобалось, а мені – дуже :). З того часу все, що я роблю і чого прагну в своєму кар’єрному зростанні пов’язано з PR-ом. Така от історія.

Цікаво, а як розуміння правильності обраного шляху прийшло до Вас?

4 коммент.:

Ярина Ключковська at 12 листопада 2007 р. о 13:41 сказав...

Класна тема - як хто прийшов в PR... Мені здається, мало хто прийшов сюди свідомо, прагнучи зробити кар'єру піарщика ще зі шкільної лави. Насамперед тому, що на шкільній лаві більшість людей просто не знає, що це таке (виняток - мій 6-літній син, він регулярно грається у прес-конференції :) ). Я б ніколи не потрапила в PR, якби моя подруга не зустрічалася з канадійцем, знайомий якого шукав собі двох студенток-асистенток для роботи в офісі. Одного сонячного дня я, в хорошому настрої після захисту курсової, подзвонила у двері квартири на Прорізній. Двері відчинив приємний на вигляд дядечко з вусами, який з широкою усмішкою сказав: "Привіт, я - Любомир Квасниця, відсьогодні ти працюєш у нас." За його плечима побачила світлий офіс, який виявився київським домом Romyr & Associates, першого в Україні PR-агентства. Спочатку я вчилася друкувати на комп'ютері, шукала всіляку інформацію і перекладала тексти. А потім випав шанс зробити проект самостійно. А потім мені сподобалося - і я вирішила зайнятися цим всерйоз :) Мені й досі подобається, так що отой збіг обставин був випадковістю, яка визначила мою професійну долю.

Nords PR Ukraine at 12 листопада 2007 р. о 16:18 сказав...
Адміністратор блогу видалив цей коментар.
Lilia Zagrebelna at 12 листопада 2007 р. о 16:22 сказав...

Залишу і свої п'ять копійок. Перший раз я почула словосполучення "зв'язки з громадськістю" із вуст Блейка Керрінгтона (телесеріал "Династія")ще у шкільні роки. Другий раз років через 5, коли довелося шукати роботу після закінчення університету. Тоді зразу ж згадала діловий вигляд Крістел із серіалу, яка очолювала відділ зі зв'язків з громадськістю. Подумала, а чому б і ні. Починати довелося із асистента керівника PR-агенції. Закохалася у професію майже відразу. За рік вирішила податися на програму СІРR. Отож, маю тепер диплом і можливість застосовувати отримані знання та набутий досвід працюючи із професіоналами нашої галузі:)Рада, що обставини склалися саме так, адже знайшла себе швидко, що, по суті, вдається не багатьом.

Анна Гончарик сказав...

Чесно кажучи, не можу сказати, що пам’ятаю мить, коли "це" прийшло. так само як і не було якогось поворотного моменту, після якого я усвідомила своє "покликання"... Все відбувалося якось поступово - перехід з журналістики в PR взагалі може бути досить "м’яким" чисто психологічно - просто заглядаєш "на інший бік барикади", і через деякий час розумієш, що там - цікавіше. І стаєш "перебіжчиком". Потім було бажання поміняти свою ще студентську роботу на радіо на щось цікавіше - і так чисто випадково з'явився PR в одній міжнародній організації в Києві. Це були ті часи, коли в наше життя прийшов прес-реліз, але ніхто ще не знач точно, з "чим його їдять", я створювала базу даних преси, якої до цього в організації просто не існувало. Вислуховувала претензії вчорашніх колег по перу до інформації, яку ми повідомляли і вперше усвідомила ці "ножиці" - організація вважала за потрібне повідомляти речі, абсолютно нецікаві пресі, натомість у нас була інформація і персони, які дуже цікавили журналістів, але керівництво не бачило сенсу давати інтерв’ю чи відгукуватися на потреби медіа.

Потім була магістерка все ще з журналістики в Штатах і знайомство...з Ключковською (Ярино, аеропорт в Коламбусі пам"ятаєш?:-)) Ми спочатку не зрозуміли, що співвітчизниці і говорили якийсь час англійською:-). Ярина розповідала про свoє навчання на комунікаціях, це було цікаво, але не більше. Я все ще вірила в криштально чисті медіа :-)

На літню практику потрапила до Секретаріату ООН у відділ Публічної інформації, у підрозділ, який курував інформаційну роботу в усіх миротворчих місіях ООН по всьому світу. Там в той момент дозріли до того, що треба щось міняти в королівстві – дозріли після купи досить комічних і трагічних помилок. Тисячні тиражі брошур для роз’яснення мети введення військ ООН завозилися в якусь африканську країну тільки для того, щоб з’ясувати, що понад 70% населення – неписемні . Великі кошти вбухувалися у відкриття радіостанції ООН в іншій африканській країні, а через якийсь час ставало ясно, що її ніхто не слухає – мовлення велося французькою, тоді як нею говорила тільки еліта, а все населення спілкувалося мовою санго . І найбільше вразили слова-вирок в аналізі причин страшної різні в Руанді і Сребреніці: серед інших причин була названа неефективна комунікація - ООН не зуміла пояснити ні своїх завдань, ні своїх досить обмежених повноважень в країні, створивши у місцевого населення «false safety expectations». Марність цих сподівань ті люди взнали занадто пізно…

Дивовижно було те, що прямо за вікном вирував Манхетен з його кращими PR-агенціями і «дот.комами»… Я написала магістерку про роль публічної інформації в діяльності миротворчих ООН і сама для себе усвідомила силу комунікацій, якщо вони використовуються на благо якоїсь доброї мети…

Втім, я все ще продовжувала вірити у вільні українські медіа. Повернення додому вразило сумним відкриттям: за два роки гайки закрутили серйозно, колеги-журналісти спокійно говорили про проплачені матеріали і про вказівки з Адміністрації тодішнього Президента. Слова Першої поправки до Конституцію США про свободу преси я за два роки я визубрила напам’ять і вирішила, що не готова іти на компроміс з власною совістю, доки не побачу таку ж повагу до вільної преси в рідній країні. Отож, я постала перед вибором, а вибір був невеликим – залишався PR. Так ніби випадково, ніби і не зовсім з власної волі, я прийшла в PR, про що жодного разу не пошкодувала :-).

P.S. Сорті за емоційний і занадто персоналізований пост. Щось спогади наринули :-)