Історія 1
Американська студентка Хайді Сі загубила сумочку. І не просто сумочку, а сумочку фірми Coach, подаровану колишнім бойфрендом, який, до того ж, воює в Іраку. Бідна дівчинка так спереживалася, що розмістила оголошення по всьому університетському містечку і запропонувала винагороду у 500 доларів тому, хто цю сумочку їй поверне. І таки повернули, і взяли гроші. Але бідна Хайді з жахом виявила, що її дорогоцінна сумочка – дешева підробка.
Історія 2
Керівник однієї міжнародної компанії на ринку luxury – випускник коледжу Hunter у Нью-Йорку. Не так давно його компанія вручила цьому навчальному закладу благодійний внесок на суму 1 мільйон доларів. Із вдячності, університет запровадив новий навчальний курс на основі побажань цієї компанії. Для викладання курсу запросили недосвідченого викладача, якому загрожувало звільнення через низьку оцінку його викладацької роботи. Юрист компанії постійно контролював зміст курсу. За це задоволення компанії довелося заплатити зайвих 10 тисяч доларів. До речі, ідея такого корпоративного курсу належить PR-агентству компанії.
Історія 3
Викладач університетського курсу „Стратегічні зв'язки з громадськістю” запропонував своїм студентам розробити PR-кампанію з приводу боротьби з підробками для Міжнародної Антиконтрафактної Коаліції (IACC). Студенти придумали фіктивного персонажа, від імені якого створили фейк-блог, фейк-профілі на соціальних мережах, розмістили відео на YouTube, розклеїли флаєри... „Я ненавиджу все підробне, це просто жахливо,” – заявляв цей фіктивний персонаж.
***
Що спільного між цими трьома історіями? Якщо Ви слідкуєте за тим, що обговорює міжнародна PR-спільнота, то вам відома відповідь на це питання. Насправді це – одна і та сама історія.
Виробник дорогих аксесуарів Coach заплатив університету Hunter College, університет швиденько накалатав курс зі „Стратегічного PR”, під невсипущим оком компанії студенти створили фіктивного персонажа – сердешну Хайді Сі, яка під впливом емоцій почала боротися з фальшованими сумочками... Решту знає Google.
Я розпитала 3-х українських експертів з PR та онлайн-комунікацій про їхні враження від цієї кампанії та від реакції на неї професійної спільноти. Ось що вони мені розповіли.
Сергій Біденко, директор Evolution PR та Partizan Media UkraineСтудентам поставлю "залік". :) Але із застереженнями...
Ідея реалізації проекту цілком нормальна, і, як ми бачимо, ефективна. Інформацію до цільової аудиторії донесено. Обговорення зініційовано. До того ж, не лише теми контрафактної продукції, але й самого проекту. Це вважаю позитивним результатом.
Відносно реакції професійної спільноти, то вважаю їхнє обурення недоречним.
А загалом, будь-яка інформаційна активність в соціальних мережах має бути дуже обережною та поважною до людей.
Мені здається, що розкриття правди щодо таких проектів подібне до зради друга. Якому ти вірив, і який раптово виявився зовсім іншою людиною, ніж ти вважав.
Ярослав Гордієвич, медіа-менеджер EPAM Systems, блогер
Як на мене, якщо організатори подібної кампанії не проти того, щоб на їх прикладі обговорювали етику в піарі - то чому б і ні? Чим виробники luxury товарів гірші за Walmart та Sony? :)
А якщо серйозно - то було б цікавим дослідити ставлення до такого онлайн-обману у аудиторії, на яку він був спрямований. Чи не занадто високу ціну платить компанія за ігри в онлайні з емоціями (з колишнім хлопцем, який служить в Іраку гарно придумали) публіки?
Що ж стосується етики, то на відміну від кампаній
астротурфінгу, в цьому випадку організатори принаймні в кінці повідомили аудиторію, що це все було придумано. Вже за це їм можна подякувати :)
Дмитро Адріанов, фахівець з онлайн-комунікаційЗ одного боку - як рекламіст, я визнаю, що Coach абсолютно ефективно витратив $10К (до речі, мізерний бюджет, як для маркетингових заходів в Америці) на непрямі рекламні засоби, апелюючи до правильно визначеної і вразливої цільової аудиторії і використовуючи найбільш потужний інструмент – Word of Mouth. Бренд Coach максимально використав і Product placement, і люксові атрибути продукції, які варті $500, і неприхований меседж до тренд-сеттерів.
Але як людині, мені не до вподоби ані безпринципність з боку компанії, яка навіть не приховує комерційний інтерес і ТАКИМИ засобами маніпулює студентами руками викладачів, ані те, що ця кампанія має ніби суто пізнавальний характер.
Більш за все мене вразила прірва між тим, що намагаються донести до студентів, і хто це намагається зробити. Як може підробка говорити про проблему підробок?! Чи будуть довіряти віртуальному герою і розмотувати низку фактів, що стоять за проблемами підробок, чи дізнавшись про «фейковість» так і сприйматимуть все інше? Це дуже складний психологічний експеримент, і сподіватися на 100% очікувану реакцію я б не став…
***
Ну і мої 5 копійок. Інтернет – дуже еластичне середовище, яке легко витримує навіть максимально натягнені принципи і правила. З його приходом етика в комунікаціях остаточно утвердилася в ролі падчериці, про яку згадують тільки тоді, коли треба гарно виглядати перед гостями.
Проте давайте поговоримо про інше. Наприклад, про ефективність. Чи може бути сфабрикований блог ефективним вирішенням проблеми підробок? Адже, неминуче, завдання PR-кампанії не може бути виконано, якщо немає довіри до повідомлень. Пам'ятаєте, як сказав старенький Макклюен – The media is the message. Фальсифіковане джерело повідомлень і фальсифіковані канали комунікації аж ніяк не можуть сприяти довірі до повідомлень, якими б правильними вони не були.
І те, що ці методи не просто існують, а їх викладають студентам у вузах, - саме це мене і лякає. Так само, як і те, що деякі поважні українські фахівці вважають кампанію „Хайді Сі” хорошою, ефективною. Особливо симптоматична відповідь Дмитра Адріанова: „як людина”, він засуджує такі методи як неетичні, але „як рекламіст”...
Невже всім фахівцям із комунікацій пора записатися у послідовники Маккіавеллі і написати на футболках „Мета виправдовує засоби”? Невже зрада друга в особистому житті, це погано, але при цьому обман довіри аудиторії для бізнесу – це добре? Невже Попелюшка-етика довіку митиме посуд і не матиме жодного шансу впливати на бізнес-рішення?
А як гадаєте ви? Чи мають право на існування віртуальні персонажі під виглядом реальних? І чи правильно використовувати таких персонажів у бізнес-комунікаціях?