Пост Олексія Погорелова: Цікава дискусія про підтримку соціальних ініціатив пресою

Генеральний директор Української Асоціації видавців періодичної преси Олексій Погорелов вирішив запросити нашу онлайн-громаду до дискусії. Від себе додам, що тема дійсно актуальна, хоч і викликала дивовижно пасивну реакцію, коли про це написав Олександр Крамаренко на PRWeb.

Вітаю усіх відвідувачів блогу NordsPR!

Мені далеко не завжди вдається долучитись до дискусій, але я намагатимусь робити це частіше... :)

Знаючи та повністю поділяючи погляди Ярини на те, як має працювати справжній журналіст, я хочу привернути увагу до цікавої та досить жвавої дискусії з приводу того, чи варто писати в ЗМІ про старт Національної Медичної Премії - нового проекту, завданням якого є створення своєрідного "переліку найпрофесійніших лікарів України". Зайдіть, почитайте. Гадаю, було б корисно розвинути цю дискусію у більш широкому колі.

Є давнє питання: чому українські ЗМІ так мало пишуть про ініціативи компаній? Чому у відповідь на запрошення на прес-конференцію PR-агенції отримують дзвінки від працівників комерційних служб? Здається, є нова відповідь на це питання: тому що у працівників ЗМІ є два стереотипи. Перший - що компанії охоче платять за "замовні" публікації. Ми не будемо дискутувати з цього приводу, тому що вже багато сказано, і нового тут поки що мало.

Але є і другий, який дуже чітко вимальовувався в ході одній з дискусій. Цей стереотип - про те, що все, що роблять компанії, вони роблять заради грошей. Причому заробляння компаніями грошей асоціюється з чимось дуже брудним. Ніяк не можу зрозуміти, чи про всі компанії так думають, і тоді як думають журналісти про свою компанію - про ту, де вони працюють, і де отримують зарплату. І як тоді вони думають про власний труд - невже вони так само роблять погані речі, щоб отримати зарплату? Отже, читайте дискусію і, може, щось стане зрозумілішим.

Щиро,

Олексій Погорелов

Три історії для Попелюшки, або Про підробки в Інтернеті

Історія 1

Американська студентка Хайді Сі загубила сумочку. І не просто сумочку, а сумочку фірми Coach, подаровану колишнім бойфрендом, який, до того ж, воює в Іраку. Бідна дівчинка так спереживалася, що розмістила оголошення по всьому університетському містечку і запропонувала винагороду у 500 доларів тому, хто цю сумочку їй поверне. І таки повернули, і взяли гроші. Але бідна Хайді з жахом виявила, що її дорогоцінна сумочка – дешева підробка.


Історія 2

Керівник однієї міжнародної компанії на ринку luxury – випускник коледжу Hunter у Нью-Йорку. Не так давно його компанія вручила цьому навчальному закладу благодійний внесок на суму 1 мільйон доларів. Із вдячності, університет запровадив новий навчальний курс на основі побажань цієї компанії. Для викладання курсу запросили недосвідченого викладача, якому загрожувало звільнення через низьку оцінку його викладацької роботи. Юрист компанії постійно контролював зміст курсу. За це задоволення компанії довелося заплатити зайвих 10 тисяч доларів. До речі, ідея такого корпоративного курсу належить PR-агентству компанії.


Історія 3

Викладач університетського курсу „Стратегічні зв'язки з громадськістю” запропонував своїм студентам розробити PR-кампанію з приводу боротьби з підробками для Міжнародної Антиконтрафактної Коаліції (IACC). Студенти придумали фіктивного персонажа, від імені якого створили фейк-блог, фейк-профілі на соціальних мережах, розмістили відео на YouTube, розклеїли флаєри... „Я ненавиджу все підробне, це просто жахливо,” – заявляв цей фіктивний персонаж.


***
Що спільного між цими трьома історіями? Якщо Ви слідкуєте за тим, що обговорює міжнародна PR-спільнота, то вам відома відповідь на це питання. Насправді це – одна і та сама історія.

Виробник дорогих аксесуарів Coach заплатив університету Hunter College, університет швиденько накалатав курс зі „Стратегічного PR”, під невсипущим оком компанії студенти створили фіктивного персонажа – сердешну Хайді Сі, яка під впливом емоцій почала боротися з фальшованими сумочками... Решту знає Google.

Я розпитала 3-х українських експертів з PR та онлайн-комунікацій про їхні враження від цієї кампанії та від реакції на неї професійної спільноти. Ось що вони мені розповіли.

Сергій Біденко, директор Evolution PR та Partizan Media Ukraine

Студентам поставлю "залік". :) Але із застереженнями...
Ідея реалізації проекту цілком нормальна, і, як ми бачимо, ефективна. Інформацію до цільової аудиторії донесено. Обговорення зініційовано. До того ж, не лише теми контрафактної продукції, але й самого проекту. Це вважаю позитивним результатом.

Відносно реакції професійної спільноти, то вважаю їхнє обурення недоречним.
А загалом, будь-яка інформаційна активність в соціальних мережах має бути дуже обережною та поважною до людей.

Мені здається, що розкриття правди щодо таких проектів подібне до зради друга. Якому ти вірив, і який раптово виявився зовсім іншою людиною, ніж ти вважав.

Ярослав Гордієвич, медіа-менеджер EPAM Systems, блогер

Як на мене, якщо організатори подібної кампанії не проти того, щоб на їх прикладі обговорювали етику в піарі - то чому б і ні? Чим виробники luxury товарів гірші за Walmart та Sony? :)

А якщо серйозно - то було б цікавим дослідити ставлення до такого онлайн-обману у аудиторії, на яку він був спрямований. Чи не занадто високу ціну платить компанія за ігри в онлайні з емоціями (з колишнім хлопцем, який служить в Іраку гарно придумали) публіки?

Що ж стосується етики, то на відміну від кампаній астротурфінгу, в цьому випадку організатори принаймні в кінці повідомили аудиторію, що це все було придумано. Вже за це їм можна подякувати :)

Дмитро Адріанов, фахівець з онлайн-комунікацій
З одного боку - як рекламіст, я визнаю, що Coach абсолютно ефективно витратив $10К (до речі, мізерний бюджет, як для маркетингових заходів в Америці) на непрямі рекламні засоби, апелюючи до правильно визначеної і вразливої цільової аудиторії і використовуючи найбільш потужний інструмент – Word of Mouth. Бренд Coach максимально використав і Product placement, і люксові атрибути продукції, які варті $500, і неприхований меседж до тренд-сеттерів.

Але як людині, мені не до вподоби ані безпринципність з боку компанії, яка навіть не приховує комерційний інтерес і ТАКИМИ засобами маніпулює студентами руками викладачів, ані те, що ця кампанія має ніби суто пізнавальний характер.

Більш за все мене вразила прірва між тим, що намагаються донести до студентів, і хто це намагається зробити. Як може підробка говорити про проблему підробок?! Чи будуть довіряти віртуальному герою і розмотувати низку фактів, що стоять за проблемами підробок, чи дізнавшись про «фейковість» так і сприйматимуть все інше? Це дуже складний психологічний експеримент, і сподіватися на 100% очікувану реакцію я б не став…

***

Ну і мої 5 копійок. Інтернет – дуже еластичне середовище, яке легко витримує навіть максимально натягнені принципи і правила. З його приходом етика в комунікаціях остаточно утвердилася в ролі падчериці, про яку згадують тільки тоді, коли треба гарно виглядати перед гостями.

Проте давайте поговоримо про інше. Наприклад, про ефективність. Чи може бути сфабрикований блог ефективним вирішенням проблеми підробок? Адже, неминуче, завдання PR-кампанії не може бути виконано, якщо немає довіри до повідомлень. Пам'ятаєте, як сказав старенький Макклюен – The media is the message. Фальсифіковане джерело повідомлень і фальсифіковані канали комунікації аж ніяк не можуть сприяти довірі до повідомлень, якими б правильними вони не були.

І те, що ці методи не просто існують, а їх викладають студентам у вузах, - саме це мене і лякає. Так само, як і те, що деякі поважні українські фахівці вважають кампанію „Хайді Сі” хорошою, ефективною. Особливо симптоматична відповідь Дмитра Адріанова: „як людина”, він засуджує такі методи як неетичні, але „як рекламіст”...

Невже всім фахівцям із комунікацій пора записатися у послідовники Маккіавеллі і написати на футболках „Мета виправдовує засоби”? Невже зрада друга в особистому житті, це погано, але при цьому обман довіри аудиторії для бізнесу – це добре? Невже Попелюшка-етика довіку митиме посуд і не матиме жодного шансу впливати на бізнес-рішення?

А як гадаєте ви? Чи мають право на існування віртуальні персонажі під виглядом реальних? І чи правильно використовувати таких персонажів у бізнес-комунікаціях?

Начальство незадоволене публікацією. Що робити? Частина 1

Здавалося б, відносини зі ЗМІ - основа основ PR, найпростіше, що може бути. Проте, судячи з того, що відбувається у блогосфері, на круглих столах і просто у неофіційному спілкуванні, тут нам ще вчитись і вчитись. (Власне, цим я і планую зайнятися найближчої суботи на черговій сесії UAPR-Академії про роботу зі ЗМІ).

Ось відносно свіжий приклад. Не так давно піарно-журналістська блогосфера обговорювала історію з неадекватним реагуванням прес-служби на некоректний, на їх думку, виклад інтерв'ю. З самою історією та реакцією на неї запрошую знайомитися на PRWeb і на ЖЖ одного екс-журналіста-тепер-інвестаналітика.

Очевидно, що переважна більшість учасників дискусії - як журналісти, так і PR-ники - погодилися, що прес-служба обрана вельми невдалий спосіб розв'язання ситуації. А який же спосіб правильний? Я запитала про це 4-х авторитетних колег.

Ситуації ми поділили на 2 варіанти: якщо журналіст справді робить помилку, і якщо компанія просто незгодна з тим, як журналіст виклав та інтерпретував інформацію. Отож,


Частина 1
Якщо стаття вийшла з фактичними помилками


Михайло Шуранов, PR-менеджер McDonald's

Принцип, якому мене свого часу навчив Костянтин Бочарський з “Секрету фірми” – “Не пити кров”. Отже, якщо в матеріалі є незначні помилки, наприклад, невірно вказано посаду, незначні неточності в певних цифрах, але суть відповідає дійсності, то це взагалі не варто того, щоб турбувати журналіста.

Якщо помилка в матеріалі (цифрах та фактах) суттєва, й може вплинути на діяльність компанії, то потрібно обговорити це з журналістом та редактором і пошукати спільні можливості для того щоб надати аудиторії вказаного ЗМІ можливість отримати коректну інформацію.

При розміщені матеріалів в Інтернеті є можливість внести корективи в опубліковані цифри, і це потрібно зробити, оскільки люди ще звертатимуться до цієї інформації.


Олена Маркова, PR-менеджер групи компаній BBH в Україні

Якщо помилки незначні – краще зробити вигляд, що не помітили. Якщо помилки можуть потягти за собою якісь наслідки, можжна звернутися до журналіста і по-дружньому попросити допомогти у ситуації, яка склалася. Зазвичай, редакції не відмовляють, і в наступному номері публікують поправки. Іноді варто просто повідомити про помилку журналіста (по-дружньому, без претензій) для того, щоб та сама помилка не повторювалася в майбутньому.

Олена Лобова, директор Pleon Talan

Одразу хочу зазначити, що, з юридичної точки зору, компанія має право на те, щоб із нею узгоджували?
- цитати
- повний текст інтерв'ю, якщо це було інтерв'ю
- фотографії, якщо їх було зроблено під час інтерв'ю один-на-один із журналістом (а не під час прес-конференції).

У всіх ситуаціях, коли компанія незадоволена статтею, працює, на мій погляд, один і той самий закон - чи будувала компанія стосунки з медіа ДО цього випадку чи ні. Чи була компанія відкрита інформаційно, чи були її PR-спеціалісти коректні у строках подачі коментарів, у своїх обіцянках надати інформацію і т. п. Тому що, якщо це все було, то у 99 випадках зі 100, журналіст, редактор і головний редактор проявлять повагу і зуміють знайти компроміс між своїм щирим бажанням поставити епатажний заголовок і реальною людською коректністю по відношенню до компанії та її спікера. Це неодноразово перевірено на практиці.


Оксана Монастирська, заступник керуючого директора The PBN Company Ukraine

Минулого року ми готували і організовували інтерв’ю нашого клієнта для ділового тижневика. Відповіді на усі запитання журналісти отримали; у тому числі й тобто статистику, річний звіт компанії і т.д. Ми наголосили, що звертатися з додатковими запитаннями можна було у будь-який час або до клієнта, або до нас (PBN). Клієнт також залишився задоволеним, оскільки журналісти виглядали професійними та такими, що володіють темою.

Додаткових запитань після інтерв’ю не було, натомість ми отримали текст інтерв’ю для перевірки на правильність перекладу (інтерв'ю було двомовним - українська-англійська) та фактологічної інформації. Протягом кількох годин правки щодо статистики, об’єму інвестицій, назви компаній, посади і т.д. було узгоджено з клієнтом, внесено та надіслано до редакції.

В результаті, редакція вирішила проігнорувати 9 виправлених неточностей, як, наприклад, відому турецьку компанію назвали російською, чи статистику по інвестиціях використали дворічної давності (і це у випадку, коли уся інформація є публічною і її можна знайти на сайті компанії).

Ми надіслали лист до головного редактора з пропозицією звернути увагу на більш відповідальне ставлення журналістів до подачі інформації та розмістити у наступному номері інформацію з перерахуванням усіх попущених помилок та неточностей. Скажу відверто, редактори неохоче визнають помилки своїх журналістів. Кому хочеться друкувати перелік неточностей і помилок?! І тим більше, коли їх так багато…Тому було декілька зустрічей з головним редактором і відвойовувалась кожна правка!! Як результат: усі неточності були опубліковані тільки через 1,5 місяці…В усіх трьох сторін (журналіст, клієнт та піарник) враження залишилися не найкращі…Для того, щоб переконати клієнта на наступне інтерв’ю чи коментар, нам знадобилося чимало часу.

Які ж уроки/рекомендації ми для себе винесли з цієї ситуації:

По роботі з клієнтом:
(1) обговоріть з Клієнтом очікування від інтерв’ю чи статті, тоді легше буде працювати з журналістом, зібрати необхідну інформацію і т.д.
(2) не все, що не подобається клієнтові (стаття, інтерв’ю), є поганим для компанії в цілому. Це постійна, системна робота: клієнт – піарник – ЗМІ, аби мати якісну за змістом і цікаву для читача інформацію.

По роботі з журналістами:
(1) активніше працювати з журналістами щодо освітньої інформації про ту чи іншу галузь
(2) якщо інтерв’ю двомовне, аби уникнути місінтерпретації, використовуйте перекладача. Не покладайтеся на «вільне володіння» журналістом іноземною мовою.

А тепер автор поста дозволить собі підсумувати:

Помилки трапляються у кожного. Проте, якщо вже їх не вдалось уникнути, то набагато легше виправити ситуацію, якщо вже існують робочі стосунки з журналістом та редактором. А такі стосунки формуються лише внаслідок системної роботи, при цьому PR-ник має зарекомендувати себе як професіонал, який надає коректну інформацію в обіцяні строки.

І, якщо вже так сталося, що помилку опубліковано, варто оцінити, чи співрозмірний її вплив із ресурсами, необхідними на те, щоб "вибити" публікацію спростування, та ризиками зіпсувати стосунки.

З досвіду скажу, що спростування рідко буває ефективним. Як в історії Оксани Монастирської, воно може з'явитися через багато тижнів після некоректної публікації, і на той час вже мало хто пам'ятатиме першу статтю, а ще менше читачів узагалі звертають увагу на спростування.

І, нарешті, про порив піти в суд - стикалася з таким не раз і з боку начальника в компанії, і з боку клієнта. Навряд чи та помилка настільки кричуща, щоб виправдати всі затрати і репутаційні ризики, пов'язані з такою судовою справою. Тому до цього не варто допускати.

Колись давно Марк Твен порадив не сваритися з людьми, які купують чорнило бочками. Позиція "ребята, давайте жить дружно" знов і знову доводить свою життєздатність.



Дуже-дуже дякую Михайлові, Олені, Олені і Оксані за чудові відповіді, які, на жаль, довелося трохи скоротити. Цей пост мав з'явитися давно, і єдиною людиною, яка не дотрималася дедлайну, була я. Всі експерти були максимально оперативні й коректні у подачі інформації.

А в наступній частині наші експерти радитимуть, як поводитися у набагато складнішій для PR-ника ситуації , коли стаття фактично правильна, але керівництву не подобається інтерпретація. Так що чекайте продовження, а наразі буду вдячна за ваші поради та історії з життя.

АПДЕЙТ: Вже є і продовження - Якщо факти коректні, але стаття все одно не влаштовує

ЗМІ та PR: новий виток діалогу

Днями виступала на конференції Української Асоціації видавців періодичної преси (УАВПП) перед аудиторією з кількох десятків людей, які приймають рішення щодо того, якими ми бачимо друковані видання в Україні -- в Києві та регіонах. Тема доповіді "Друковані ЗМІ та PR - шалене зростання у 2008 році"-- була достатньо широкою, аби дискусія, як ы передбачалося, змогла з'їхати у наїжджене русло "платити - не платити"

Я висунула 3, на мою думку, очевидні прогнози на 2008 рік:

1.Друковані ЗМІ зазнають суттєвої загрози з боку Інтернету (це очевидно, враховуючи, що, за даними Meta.ua, проникнення Інтернету в 8-ми найбільших українських місцях наближається до 50%)
2.Обсяг ринку бізнес-PR в Україні перевищить 100 млн. доларів, без урахування платних розміщень (це - прогноз UAPR для Всеукраїнської рекламної коаліції)
3.“Джинса” втрачатиме популярність (з одного боку, компанії відмовлятимуться від цього інструменту як від малоефективного в довгостроковій перспективі, з іншого, посилення антиджинсових настроїв у середовищі журналістів).

Мій головний message для видавців друкованих ЗМІ полягав у тому, що наші 100 млн. можуть піти на створення цікавих інформаційних приводів і генерування контенту для ЗМІ, а можуть піти в альтернативні канали, деякі з яких -- Інтернет та корпоративні видання -- створюють конкуренцію друкованим ЗМІ.

У нас вийшла доволі цікава дискусія з деякими учасниками конференції, які, зокрема,
протестували проти таких форм співпраці як оплачені розважальні подорожі на події для журналістів, надання журналістам у користування дорогого обладнання і т. д. Іншими словами - все, що спрямоване на матеріальне заохочення окремих журналістів, а не самих видань. Проте такого спротиву проти боротьби з "джинсою", який я звикла бачити від топ-менеджерів видань -- особливо, регіональних -- не було. Я щиро вдячна Елліні Шнурко-Табаковій (видавництво СофтПрес), за вчасно наведений приклад власного видавництва, яке стало таким потужним (оцінюється у десятки мільйонів доларів) завдяки своїй принциповій відмові від замовних матеріалів.

Але, як це часто буває, у такі ситуації завжди знаходяться люди, які з готовністю згадують весь спам, який вони отримали від піарщиків, всі тупі і примітивні релізи, всі помилки... Так прикро, що в такій ситуації доводиться вдаватися до сумнівного аргументу на зразок "у кожній галузі є свої непрофесіонали, ми з цим боремося" і т. д.

Я надзвичайно ціную можливість поспілкуватися з людьми, які приймають рішення у сфері ЗМІ. Я також надзвичайно вдячна, що ці люди готові до діалогу з нами, вони розуміють, яка користь може бути з PR, і починають дивитися на бізнес не лише як на джерело грошей, а й на джерело інформації.

Журналісти вперше вручили антипремію за "джинсу"

Ну, не стільки вручили, скільки оголосили лауреатів: хіба Мадонна чи Траволта коли-небудь забирали свою Золоту малину? Але журналістська ініціатива "Не продаємося!" надіслала 30 гривень генпродюсеру ICTV і прикрасила символічну мільйоннодоларову купюру обличчям керівника Енергоатому. І все це - в честь того, що Енергоатом виявився головним замовником, а ICTV - продавцем "джинси" у листопаді. Детальніше про це можна почитати на Телекритиці та на сайті UAPR.

Звичайно, більшість піарщиків - я впевнена! - не такі вже й ліниві чи бездарні, аби користуватися платними сюжетами від доброго життя. Звичайно, ми не прагнемо потрапляти в ТСН чи Подробности з новиною про відкриття магазину клієнта в Ужгороді (хоча клієнт, напевне, був би задоволений, але я б хотіла побачити, що трапиться з рейтингом новин після таких сюжетів :). Але у нас на телебаченні практично немає програм, куди взагалі може потрапити новина про компанію чи її продукцію. Ділові новини - це на 98% заказуха, присмачена напівполітичними сюжетами про нафту-газ, а програм, орієнтованих саме на споживача, взагалі нема, за винятком "Знаку якості" на Інтері.

У моєму досвіді є історія потрапляння на "плюси" з новиною про корпоративну благодійність: UMC збирала гроші для фонду "Діти Чорнобиля", і ми зловили на слові Аллу Мазур, яка за деякий час до того сказала у прямому ефірі, що ТНС висвітлюватиме благодійні проекти, якщо сума благодійного внеску перевищуватиме 100 тисяч доларів.

Але ж новини бізнесу - це не лише новини про благодійність. Ті самі мобільні оператори: найбільші з них обслуговують половину населення України. Це - більше, ніж аудиторія будь-якої, навіть найрейтинговішої програми новин на нашому ТБ. Невже їм нічого сказати такого, що було б цікаво глядачам новин? А, наприклад, прихід нового мобільного оператора в місто - безперечно, новина місцевого значення. То чому місцеві канали так нахабно і відверто вимагають грошей?

Ділові новини як явище, на мою думку, на національних каналах взагалі не існують. "Заказушних" програм, які у нас прийнято називати "діловими новинами", я новинами взагалі вважати не можу. І, якщо так піде й далі, вони вже нікому не будуть потрібні: бізнес-аудиторія отримує необхідну інформацію з Інтернету. А жаль. Хороші ділові новини могли б стати прекрасним магнітом для рекламодавців. Єдина надія - на кабельні канали. Якщо вони створять якісний продукт і охоплять ширшу аудиторію, у них точно є шанс.

Але прислухаємося до слів головреда "Телекритики": "Наталія Лигачова звернула увагу журналістів на ще одну важливу проблему: часто журналістам платять за те, що вони мали б висвітлювати безкоштовно. Представники галузі зв’язків із громадськістю неодноразово нарікали на неможливість пробитись у новини навіть із надзвичайно актуальними інформаційними приводами. Водночас, ЗМІ відмовляються розміщувати актуальну та важливу для їх аудиторії інформацію, «бо за все платять». «Ми хочемо, щоб журналісти сказали замовникам джинси: припиніть платити, і тоді ми говоритимемо про ваші добрі справи безкоштовно», – каже Наталія Лигачова."

Якщо серед журналістів є люди, які з цим згодні, у нас ще є шанс на нормальні стосунки з телебаченням!

Про чесність новин

Щойно натрапила на "Телекритиці" на невеличку заміточку - запрошення: для "Подробиць тижня" на "Інтері" шукають сім'ю, яка місяць проживе без товарів китайського виробництва. Згідно з цим листом, мета проекту "Анти-Китай" - розказати, чи може пересічний українець, при бажанні, обійтися без китайських товарів, і скільки йому коштуватиме його принциповість. Благородна мета, чи не так?

А тепер - увага:
Р.S. ми готові на компроміс - наприклад, умовний місяць прожити з Вами за тиждень чи не розкривати таємниці які речі Ви купуєте поза камерою.

Це - пряма цитата. Тобто люди, які виготовляють контент для популярної програми на каналі-лідері, безсоромно визнають, що подавати викривлену інформацію, дезінформуючи читача, - це в порядку речей.

Мені так складно з цим зжитися, що я сформулюю ще раз: на "головному каналі країни" місяць не обов'язково триває 28-31 днів, він може тривати і тиждень, а камера може іноді "відвертатися" і показувати нам вибіркову реальність.

Супер! Просто "Матриця" у дії!

Для виправдання "Подробиць тижня" скажу, що це - далеко не унікальний випадок, і трапляються такі ігри розуму не лише у нас. Наприклад, хрестоматійна фальшивка американського каналу NBC, працівники якого у прагненні висвітлити вибухи бензобаків на вантажівках GM для своєї програми Dateline, підклали мініатюрні вибухові пристрої під машину для відзнятого креш-тесту.

Це - стара історія, вона відбулась у 1993 році. NBC програла в суді корпорації GM, і її репутація суттєво постраждала. Проте я рада відзначити, що українські телевізійники користуються досвідом американських колег і через 14 років! Навряд чи виробники чи імпортери китайського ширпотребу підуть до суду через цей сюжет на "Подробицях тижня". А от я тепер абсолютно по-новому дивитимуся на зразки investigative journalism відчизняного зразка.

P.S. Хвала і честь людям, які прокоментували це запрошення на сайті "Телекритики". У такі моменти хочеться думати, що чесна журналістика ще має шанс на виживання.