Дякую всім, хто прочитав і прокоментував першу частину цього довгого поста. Насправді моєю метою не було пожалітися на молодь (ще трохи, і я почну писати в дусі "От у наші часи, коли я була молода... А теперішня молодь вже зовсім не та..." - але ще почекайте кілька років). Я хотіла поговорити про те, що ми часто поспішаємо тиснути на кнопки, не думаючи про наслідки - і це стосується як людей, так і компаній. А ось і продовження.
Соціальні мережі, Google і таке інше
Я користуюся соціальними мережами (дисклеймер: одним із клієнтів Nords PR є нова соціальна мережа, АПДЕЙТ: Profeo). Моя перша і донедавна улюблена - LinkedIn. Тут я не тільки знайшла своїх однокурсників та колишніх колег, але й отримала кілька пропозицій про співпрацю, ще будучи фрілансером. Тому користь таких мереж для мене очевидна. Єдиний недолік LinkedIn – брак „локальності”, але, принаймні, після реєстрації на ній мені не пишуть претенденти на мою руку і серце із арабських країн (на відміну від Facebook, де я також є).
Нещодавно „законнектилася” з людиною, яка працює у профільній освітній установі. Не пройшло й кілька днів, як у мій мейл впав більш як мегабайтний лист від цієї людини із запрошенням вступити на одну з програм цього закладу. Довелося ввічливо нагадати, що існує User Agreement і що я погодилася приєднати цю людину до своєї ділової мережі не тому, що хочу отримувати від неї спам. Відтепер цей дрібний, але малоприємний інцидент буде випливати у моїй пам’яті, щоразу, коли я бачитиму назву цієї освітньої установи.
Ви давно проробляли штуку, яку в англомовному світі називають vanity search? Тобто заводили своє власне ім’я у боксик пошукової системи? Тепер це – не просте самозамилування. Це – найелементарніший інструмент управління власною репутацією.
Скажімо, я прошу Google пошукати моє ім’я англійською або українською або російською. Перший результат – мій профайл на LinkedIn. Другий веде до новини про спонсорство Олімпіади, у часи, коли я керувала PR-відділом UMC. Цікавість людей до запрошення UMC в Турин і популярність IT UA, очевидно, ніякою оптимізацією не перепреш, бо моя офіційна біографія на сайті Nords PR з'являється у цьому хіт-параді лише під 3-м номером. А далі йде згадування мого прізвища на PRWeb.ua – завдяки Юрію Аксьонову, весь світ може прочитати, що у мене одного дня стався тектонічний зсув, і навіть побачити моє обличчя у цей момент.
Бажаючі повторити за мною цей експеримент з легкістю відстежать сторінки мого професійного життя, у тому числі й ті, про які я сама волію не згадувати, ознайомляться з моєю життєвою філософією і фаховими принципами, дізнаються про мою громадську роботу, а заодно прочитають масу новин UMC, UAPR та інших компаній та організацій, від імені яких мені доводилося говорити. А ще звідси можна довідатися, на що я тратила гроші під вас вагітності, як відзначали Новий рік у Nords PR, під якими відкритими листами я підписувалася у бурхливому 2004-му і ще багато іншого.
А що пошукова система знайде на запит про ваше прізвище? І що ваші профайли у соціальних мережах говорять про вас?
Я точно знаю: якщо у LinkedIn людина раптово отримує кілька рекомендацій, то, швидше всього, через місяць-другий оновиться інформація про поточне місце роботи. Ще один сигнал – поява рекрутерів у контактах. Так само легко відслідковується й те, яких потенційних клієнтів „обхаживают” наші конкуренти. Якщо серед контактів я бачу попередніх клієнтів і керівників, це – позитивний сигнал про те, що людина зуміла гарно піти і зберегти хороші стосунки.
І якщо ви робите помилку – опиняєтеся не в тому товаристві, вживаєте не ту лексику чи просто зриваєтеся, - то про це пам'ятатимуть не тільки гуглівські сервери, а й люди. Як-от, до слова, у розмовах згадується ось ця дискусія на блозі Даниїла Ваховського або деякі особливо геніальні коментарі у цій розмові на PRWeb.ua. Або ось ця історія про те, як через соціальну мережу можна знайти грабіжника.
А скільки із нас реально задумувалися про те, що із наших дій, наших слів і наших контактів формується наш персональний бренд і наша особиста репутація?
У цьому світі грань між публічним і приватним стирається. Тому треба дуже уважно слідкувати за тим, що ми говоримо, що ми робимо, і як це сприматиме потенційний працедавець чи клієнт, коли натрапить на цю інформацію.
Те саме стосується і компаній. Реакція суспільства на дії та слова компанії повинні бути одним із критеріїв прийняття управлінських рішень. Адже для цього й існує репутація.
І взагалі, PR-никам набагато менше довелося б коригувати і реабілітувати, якби компанії менше думали про себе як про системи, і більше – як про людей.
(Автор фото - Geek&Poke. Взято з Flickr за ліцензією Creative Commons)
P.S. Сьогоднішня дискусія під 1-ю частиною надихнула мене на наступну частину цього поста, який обіцяє стати трилогією.
Показ дописів із міткою особиста репутація. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою особиста репутація. Показати всі дописи
понеділок, 7 квітня 2008 р.
Про молодь, спішку та особисту репутацію. Частина 2.
пʼятниця, 4 квітня 2008 р.
Про молодь, спішку та особисту репутацію. Частина 1
Ярлыки:
особиста репутація,
управління репутацією,
PR
We Want the World, and We Want It Now!!!
Не так давно отримала лист із заголовком „Прочитайте!!!” і текстом: „Дуже хочу у вас працювати!!!”
Усі ці знаки оклику мене трохи злякали, але я люблю і ціную ентузіазм. І хоча просто зараз вакансії для початківців у мене немає (ми, в основному, люди з досвідом), кадровий резерв формувати все одно треба. У резюме молодий чоловік чесно писав, що досвіду має небагато, але дуже і дуже хоче починати з найнижчих щаблів.
Така готовність мене приємно здивувала: зазвичай студенти хочуть бути менеджерами і гуру з першого дня роботи. Тому я заплющила очі на помилки в резюме, на знаки оклику і явну недбалість, і відписала цьому молодому чоловікові, попросивши його відповісти на кілька запитань про його власні плани та уподобання.
У відповідь, чесно сказавши, очікувала отримати трохи більше, ніж тих 130 слів, включно зі звертанням, подякою і підписом, які примчали поштою того ж дня. Я-то думала, що даю людині шанс проявити себе, але, вочевидь, пошукач так поспішав, що не знайшов часу подумати: а для чого ця тітка задає мені ці питання?
Я тиждень розривалася між бажанням відписати повноцінну нотацію на тему етикету в пошуку роботи і небажанням тратити на людину більше слів, ніж вона потратила на мене. А тим часом від того ж адресата прийшов лист із заголовком "Чекаю!!!". Мене просили визначитися з рішенням про прийом на роботу, і якнайшвидше. Концентрація помилок у цьому листі була найбільшою серед усіх текстів у цьому листуванні. Очевидно, майбутній PR-ник так поспішає робити кар'єру, що при цьому забуває: „Хто спішить – той людей смішить”. Народна мудрість – велике діло.
Я згадала цю історію, коли натрапила на статтю We Want It, and Waiting Is No Option (можливо, потрібна реєстрація) у The New York Times. Ми живемо у такому динамічному світі, що чекати у нас немає терпіння: ні на телевізійну передачу, ні на бутерброд у кафе, ні на рішення потенційного працедавця. Коли ми чогось хочемо, воно нам потрібно просто зараз. Так само і в бізнесі: поки хтось довго думає і приймає рішення, хтось інший вже все зробив і заробляє гроші.
Все це зрозуміло, але чи відсутність часу, щоб подумати, виправдовує наше не-думання? Адже, крім сьогомоментної вигоди, є ще й довгострокові наслідки. Та сама репутація... Молодого чоловіка зі знаками оклику я запам'ятала надовго. Тільки чи потрібна йому така пам'ять?
Про це варто замислюватися щоразу, коли пишеш коментар на блозі, вивішуєш фото на профайлі у соціальній мережі, пишеш комусь електронною поштою, реєструєшся на якомусь сервісі... Наступного разу, коли тебе шукатимуть в Google, що там „вистрибне”: те, чим ти пишаєшся, чи те, чого ти соромишся?
Чому я так багато про це пишу? Тому що компанії ведуть себе так само. Вони поспішають, щоб конкурент їх не випередив, щоб клієнти не подалися в інше місце, щоб гроші не заробив хтось інший... І при цьому дуже мало часу тратять на те, щоб подумати.
Крок робиться швидко, і якщо він був необдуманий, то дуже просто зробити наступний крок в іншому напрямку. От тільки слід від кожного кроку може залишитися надовго.
Тому цей пост матиме продовження. Найближчим часом.
Усі ці знаки оклику мене трохи злякали, але я люблю і ціную ентузіазм. І хоча просто зараз вакансії для початківців у мене немає (ми, в основному, люди з досвідом), кадровий резерв формувати все одно треба. У резюме молодий чоловік чесно писав, що досвіду має небагато, але дуже і дуже хоче починати з найнижчих щаблів.
Така готовність мене приємно здивувала: зазвичай студенти хочуть бути менеджерами і гуру з першого дня роботи. Тому я заплющила очі на помилки в резюме, на знаки оклику і явну недбалість, і відписала цьому молодому чоловікові, попросивши його відповісти на кілька запитань про його власні плани та уподобання.
У відповідь, чесно сказавши, очікувала отримати трохи більше, ніж тих 130 слів, включно зі звертанням, подякою і підписом, які примчали поштою того ж дня. Я-то думала, що даю людині шанс проявити себе, але, вочевидь, пошукач так поспішав, що не знайшов часу подумати: а для чого ця тітка задає мені ці питання?
Я тиждень розривалася між бажанням відписати повноцінну нотацію на тему етикету в пошуку роботи і небажанням тратити на людину більше слів, ніж вона потратила на мене. А тим часом від того ж адресата прийшов лист із заголовком "Чекаю!!!". Мене просили визначитися з рішенням про прийом на роботу, і якнайшвидше. Концентрація помилок у цьому листі була найбільшою серед усіх текстів у цьому листуванні. Очевидно, майбутній PR-ник так поспішає робити кар'єру, що при цьому забуває: „Хто спішить – той людей смішить”. Народна мудрість – велике діло.
Я згадала цю історію, коли натрапила на статтю We Want It, and Waiting Is No Option (можливо, потрібна реєстрація) у The New York Times. Ми живемо у такому динамічному світі, що чекати у нас немає терпіння: ні на телевізійну передачу, ні на бутерброд у кафе, ні на рішення потенційного працедавця. Коли ми чогось хочемо, воно нам потрібно просто зараз. Так само і в бізнесі: поки хтось довго думає і приймає рішення, хтось інший вже все зробив і заробляє гроші.
Все це зрозуміло, але чи відсутність часу, щоб подумати, виправдовує наше не-думання? Адже, крім сьогомоментної вигоди, є ще й довгострокові наслідки. Та сама репутація... Молодого чоловіка зі знаками оклику я запам'ятала надовго. Тільки чи потрібна йому така пам'ять?
Про це варто замислюватися щоразу, коли пишеш коментар на блозі, вивішуєш фото на профайлі у соціальній мережі, пишеш комусь електронною поштою, реєструєшся на якомусь сервісі... Наступного разу, коли тебе шукатимуть в Google, що там „вистрибне”: те, чим ти пишаєшся, чи те, чого ти соромишся?
Чому я так багато про це пишу? Тому що компанії ведуть себе так само. Вони поспішають, щоб конкурент їх не випередив, щоб клієнти не подалися в інше місце, щоб гроші не заробив хтось інший... І при цьому дуже мало часу тратять на те, щоб подумати.
Крок робиться швидко, і якщо він був необдуманий, то дуже просто зробити наступний крок в іншому напрямку. От тільки слід від кожного кроку може залишитися надовго.
Тому цей пост матиме продовження. Найближчим часом.
P.S. Якщо хтось хоче працювати у Nords PR, то резюме і гарного листа з мотивацією (те, що прийнято називати cover letter) можна слати мені напряму. Замість резюме краще вислати лінк на профайл у діловій соціальній мережі типу LinkedIn, Plaxo, Xing чи Profeo. У листі продемонструйте ваше володіння словом, ваші досягнення і вашу мотивацію.
Підписатися на:
Дописи (Atom)
